Історикиня з Донеччини, що зараз викладає в Києві, допомогала переселенцям з Волновахи з ризиком для життя

“Уранішній дзвінок розбудив мене о 6.00. Телефонував водій шкільного автобуса. Він запитав: «Миколаївно, їхати за дітьми?» Таке питання ставив Геннадій Володимирович, коли щось траплялось з транспортом, тому я відповіла питанням: «Якісь неполадки?». І я почула: «Ні. Війна почалась…», згадує Людмила Панкрашова. 

Потім у школі організували пункт прийому евакуйованих з Волновахи: односельці зносили ліжка, дивани, постіль, ковдри, продукти харчування. У той день, 4 березня 2022 року в школі було п'ятеро жінок: три вчительки, медсестра та кухарка. Людмила згадує, що у школі смачно пахло свіжозвареним борщем, а спортивній залі перебували люди, що прибули з Волновахи. 

“Почався бій… Далі, як уві сні. Укриття, люди-односельці, що шукали порятунку в сховищі, безсонна ніч, вибухи…”, розповідає жінка.

Потрапити додому Людмила з донькою вже не могли. Зі школи вранці побігли до сестри, де ще 5 діб перебували в підвалі їхнього будинку разом з іншими сусідами. Допомога прийшла від МЧС Великої Новосілки. Саме рятувальники займались евакуацією. 

“Так ми 9 березня виїхали до Великої Новосілки, де нам надали тимчасовий притулок, погодували. Далі поїхали до Дніпропетровської області до знайомих, де прожили 4 місяці. Щодня надія швидко повернутись додому танула, ставало зрозуміло, що треба шукати роботу, хоча б тимчасову” ділиться Людмила.

До Києва приїхали влітку, тут було де зупинитись у родичів. І, ще раніше, гортаючи сайти вакансій для педагогів, Людмила каже, що побачила там можливість знайти роботу.

“Думка їхати за кордон якось зразу відпала: я маю бути тут, у своїй країні, продовжувати працювати за фахом”, розповідає жінка.

Людмила Панкрашова понад трьох десятиліть віддала школі, працювала учителем історії, а останні 4 роки ще й заступником директора з навчально-виховної роботи. Йти в іншу сферу – зрадити самій собі, каже вона.

“Постійно згадую, що на столі в кабінеті залишився відкритий підручник з історії України 10 класу, на ньому – окуляри, наче я вийшла на хвилину… Чи дочекаються вони мене?...”, розповідає жінка. 

Працювати з дітьми завжди цікаво, кожний учень/учениця – цілий неповторний світ, з ними відкриваєш таємниці історії, долаєш труднощі, постійно рухаєшся вперед. Історія особлива наука: артефакти, недосліджені джерела, документи – усе це захоплює. Головне для мене, каже Людмила, щоб мої учні мали історичне мислення, розуміли сутність речей, могли передбачати розвиток подій, мали власну думку й могли її відстоювати.
Працевлаштувалась на другий день по прибуттю до Києва. Головні труднощі, пов’язані з тим, що на руках не було трудової книжки, не всі документи були з собою. Я ж просто пішла на роботу, каже Людмила, й більше не повернулась додому. Проблемою було винаймати житло, укладати нові декларації з сімейним лікарем, також був брак одягу та предметів першої необхідності.

“Разом з тим я почала працювати в гарному колективі, який мене підтримав. Дуже вдячна директорці школи, яка в мене повірила, доручила відповідальну посаду”, ділиться Людмила.

Були й проблеми зі звільненням з попереднього місця роботи, бо жінка працювала заступником директора школи й у Києві також приймалась на цю посаду. Через те, що це адміністративні посади, на умовах сумісництва працювати не могла. Питання вирішилось, коли звернулась до Центру зайнятості, де спеціалісти допомогли оформити звільнення й працевлаштування.

“На майбутнє нічого не планую. Вірю в перемогу та дуже хочу додому. Знаєте: живу в Києві, працюю в столичній школі, а сниться Старомлинівська №2 і найрідніше, найкраще Завітне Бажання”, каже Людмила.

Аліна Авраімова

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.