З пекла Маріуполя до Києва: як молода пара, дивом врятувавшись, побудувала нове життя

“Для нас війна почалась раніше, ніж путін оголосив її. О 3 ночі я прокинулася від звуків віддалених вибухів та одразу почала читати чати Маріуполя, переглядати сторіз знайомих. Зі сторони Східного району, який і раніше потерпав від війни, було видно сильне зарево. Я стала дивитись виступ путіна, після чого розбудила свого хлопця словами, що щось почалось. Ми одразу ж зібрали наші необхідні речі, якщо ми вирішимо виїжджати” ділиться Марина Баліоз про те, як війна почалась для неї.  

Дівчина, на відміну від багатьох українців, була впевнена, що війна почнеться. За декілька тижнів до війни, по приїзду в село до мами у Донецькій області, переслідували думки, що це так просто не минеться.

“Коли я поверталась назад у Маріуполь я проїжджала Вугледар та село Микільське. Я дивилась на церкву там з думками: “Невже ця церква та ці дороги будуть розбомблені й сюди прийде війна?””, ділиться дівчина.

У перший день війни хлопець Марини, Андрій Ходехін, повинен був їхати на Азовсталь та вийти на нову посаду - інженером-наладчиком. Марина запропонувала їхати в село, щоб не залишатись у місті, але хлопець був впевнений, що у місті з армією буде безпечніше. Проте ніхто не очікував, що місто будуть обстрілювати з кораблів та літаків.

“Ми залишились і я продовжила працювати журналісткою. Я писала новини в режимі нон-стоп з 7 ранку до 11 вечора позмінно. У мене була постійна паніка, текст плив перед моїми очима і я не бачила сенсу у своїй роботі. Можливість читати новини зникла вже 2 березня, коли повністю зникло й світло”, згадує дівчина.

Газ зник 9 березня. Усю їжу, каже Марина, вже готували на вогні, не виходячи навіть з будинку. Одного разу, в пошуках мобільного зв’язку на вулиці, побачили чоловіка, що загинув від уламка біля вогнища, на якому він готував обід. Воду набирали з фонтану парку біля дома, а коли вона закінчилась і там, набирали з річки. 17 березня пара побачила українських військових, бо до цього вони розташовувались по околицях, але кільце нападу стало звужуватись. У той день Андрій хотів піти у сусідній квартал і подивитися чи ще ціла машина у гаражі. У великому гаражному кооперативі був авіаналіт. 

“Ми розуміли: якщо машина згоріла, нам немає на чому виїхати”, розповідає дівчина.

Тоді ж почався мінометний обстріл. Пара зібрала усі речі й прибігла до мами Андрія у сусідній квартал. У той же день вони побачили, що їхній дім горить з 6 по 9 поверх. Тоді прийшло усвідомлення, що вони навряд чи туди повернуться.

“Ніякої евакуації не було, як в тому фільмі “Юрик”. Ми завантажили речі й поїхали за колоною машин, яка також їхала з міста з білими тканинами. Самим їхати було страшно. У нашому Кальміуському районі не було масштабних руйнувань на 17 березня, вже в центрі ми побачили чорні будинки без стін та будівлі у вогні”, згадує Марина.

Марина та Андрій дуже боялись, що їх розстріляють, бо всі хто виїжджав з міста не повертались та не дзвонили через відсутність зв’язку, тому ходили чутки, що людей там просто вбивають.

“Я пам'ятаю, на блокпосту російський військовий років 20-ти попросив у мого хлопця перевірити телефон. У Андрія від страху трусились руки, а цей військовий йому сказав: “Не хвилюйтесь, усе добре”. Як може бути добре, якщо наше місто зруйновано, ми тікаємо з власного дому і, можливо, більше ніколи сюди не повернемось? На іншому блокпосту російські військові нам бажали щасливої дороги. Людям, яким втратили все через них”, ділиться спогадами Марина.

Коли пара виїхала за місто, думали, що осядуть у Мелекіно, або Мангуші, десь в найближчих населених пунктах.

“Ми думали, що окупований тільки Маріуполь, бо він близько до так званої ДНР. Але коли я додзвонилась до подруги з Одеси, ми дізнались що південь увесь окупований і найближча мирна територія в Запоріжжі. Коли ти 2 тижні не маєш зв'язку із зовнішнім світом, а потім стикаєшся з такою реальністю, тобі важко її усвідомити”, розповідає дівчина.

Після трьох ночей на підлозі школи у Бердянську, мінометного обстрілу у Василівці, дороги до Запоріжжя, Андрій та Марина залишилися у Дніпрі. Дівчина продовжила працювати журналісткою дистанційно в Маріупольському медіа, хлопець втратив роботу, бо вона була на заводі вдома. Андрій почав вивчати IT. Пара мріяла жити у Києві, тому після 4 місяців у Дніпрі пара переїхала у Київ через доступне житло. 

“Працювала тільки я та заробітна плата в мене була невелика, тому ми винаймали квартиру майже на виїзді з міста, на Лісовому масиві. Були раді, що переїхали, але в нас було мало грошей і ми були у Києві зовсім самі, без друзів і родичів. У жовтні я втратила роботу через скорочення. Обидва без роботи ми не знали, що робити далі. Часто користувалися гуманітаркою, бо не могли витрачати багато грошей на продукти. Ні я, ні Андрій не брали грошей у батьків. Ми, звісно, не ходили по закладах, не купували речі, банально, я не купувала собі кондиціонер для волосся, а користувалась дешевими шампунями з АТБ. Важко було емоційно, залишається і досі тривожність та багато страхів”

На щастя, колеги зі Маріуполя, розповідає дівчина, порадили в іншу компанію теж як журналістку. Так дівчина каже, що витягнула щасливий квиток і знову потрапила у свою сферу. Але коли почалися відключення світла у Києві було дуже важко працювати дистанційно. Компанія запропонувала безкоштовну релокацію або за кордон, або на Захід України. У листопаді минулого року Андрій і Марина переїхали в Ужгород і прожили там 4 місяці. У середині березня пара повернулась у Київ, коли налагодилася ситуація з електроенергією. Увесь цей час Андрій вчив IT. Вже у березні його затвердили на посаду Junior Java розробника у міжнародну компанію. Він займається розробкою слот ігор.

“Я дуже ним пишаюсь, що він зміг і не побоявся, сидячи без роботи, майже рік присвятити навчанню, щоб дійти до своєї мети. Тепер він може комфортно жити. Якби Андрій тоді пішов знову працювати на завод або офіціантом чи барменом, ми б не мали того, що маємо зараз. І його мрія стати айтішником так би і не здійснилась”, ділиться Марина

Для себе дівчина відкрила ще одну професію для додаткового доходу - контент-мейкерство. На це її надихнула подруга, яка працює в SMM. У Маріуполі Марина вже була SMM-ницею в закладі громадського харчування, тому деякі знання мала. Дівчина постійно дивиться уроки в тіктоці, каже, що надихається тими, хто робить краще за неї. Зараз вона створює контент для салону краси, а також проходить ще одне навчання у веб-дизайні.

“Я вважаю, що потрібно постійно вчитись чомусь новому. Зараз таке життя: сьогодні ти маєш стабільну роботу, а завтра цього може не стати, і без нових навичок ти можеш залишитись без нічого. Тому я вирішила опанувати ще одну професію. Намагаюсь жити сьогоднішнім днем і постійно самовдосконалюватись”, каже дівчина.

Марина додає, що не любить планувати щось, максимум - на 3 дні вперед. Мріє про купівлю житла в Києві або під Києвом, бо ні вона з Андрієм, ні батьки, повернутись додому не зможуть. Рідне село дівчини, Старомлинівка, заміноване, тому навіть після деокупації Марина не хоче повертати туди батьків. Дівчина мріє купити квартиру, щоб їм було де жити.

“План на майбутнє - нарешті знайти спокій і сидіти на одному місці, у хорошому сенсі, щоб не довелося тікати та переїздити знову. Хочу розвиватись у журналістиці та контент-мейкерстві, щоб не сидіти на одному місці й ні від кого не залежати”, ділиться Марина.

Аліна Авраімова

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.