Харків - Київ: лікарка з Північної Салтівки продовжує допомагати людям та планує відбудовувати зруйноване вдома житло

“Початок війни для мене був о 4:50 24 лютого, коли під будинком пролунав потужний вибух. Наша родина живе на межі міста, а за 20 кілометрів від нас вже Бєлгород. Ми з чоловіком одразу зрозуміли. Донька бігала по квартирі та кричала: “Мамо, я боюсь”. Усе, що я бачила перед собою, кидала просто в сумку, багато речей залишилось, за якими ми вже не повернулись”, згадує Катерина Літвінова. Вирішили тимчасово переїхати до батьків, за декілька кілометрів углиб міста. 

 “Також у нас є папуга. У нього велика клітка, тож я розуміла, що її ми забрати не зможемо. Я дивилась на дитину, потім на папугу і все-таки ми його забрали, але везли в дитячому портфелі. Він дуже кричав, звісно, але кинути його не могли. У селі для нього місцеві жителі змайстрували клітку з ящиків для фруктів. Тому папужка в нас бойовий вийшов і до Києва з нами поїхав. Він наш талісман”, - додає Катерина.

Біля супермаркетів та заправок були величезні черги, транспорт не працював, пальне швидко закінчилось. Не було світла, опалення, води, ховалися в коридорі, адже спускатись в підвал було б небезпечно.

“Небо зі сторони росії було червоне, просто криваве, я такого ніколи в житті не бачила. Одного разу я стояла біля вікна і дивилась як на мене летить ракета, це смішно зараз, але тоді мені подумалось на секунду, що це метеорит. Ця ракета зруйнувала сусідній будинок”, розповідає Катерина.

3 березня почали скидати авіабомби на житлові будинки, тому вирішили, що треба кудись виїжджати з міста. Бензину було всього на 50 км. Сусіди запропонували поїхати за місто разом з ними. Їхали ми полями на північ, каже вона, тому бачили згорілу російську техніку.

“У селі ми провели 7 місяців. У перший день, коли ми туди приїхали, я змогла випити просто окропу, після 11 днів без світла у Харкові. Я дуже раділа, що п’ю просто гарячу воду. Магазини там не працювали, тож ми їздили у селище, трохи більше нашого, за гуманітаркою. Давали трохи, але я стояла, бо мої батьки пенсіонери та в мене маленька дитина. Бувало так, що стояли 4 години в черзі, починався обстріл, люди розбігались і гуманітарку більше в цей день не отримували. Іноді давали 2 яблука. Дитина моя з’їсть смачну частину яблука, а я доїдала те, що залишиться. Думала, як мені себе шкода, дожила до 38 років, здобула вищу освіту, працювала все життя, а їм огризок, бо просто хочу їсти”, ділиться сумними спогадами Катерина.

В одній хатинці жило 9 людей, сусіди, їх родичі та сім’я лікарки. Чоловіки спали на підлозі, жінки та діти по 2 людини на одному ліжку. Світло вимикали дуже часто, піч топили гілками, обстріли градами були як вдень, так і вночі. Один раз у сусідній город попав снаряд і в будинку вибило вікна. 

“У магазинах були пусті полиці, лежав тільки хліб. Ми купували його та засушували, щоб на майбутнє нам було, що їсти”, каже Катерина.

Сім’я приїхала майже без речей, а в селі одяг дуже швидко бруднився та рвався. Нам дуже пощастило, додає жінка, що сусіди були розуміючі, приносили нам речі та взуття. Розуміли, що якщо не посадити город, їсти буде нічого, тому шукали все, що можна виростити.

З собою у Катерини для навчання доньки було всього 2 зошити. Почали займатись самостійно, 2 тижні писали слова, цифри, а вже 10 березня школа почала працювати онлайн. Сусіди зносили зошити, папір, десь жінка знайшла ручку, хтось дав олівець.

Жінка згадує: “Мобільний інтернет шукали у городі, були навіть дні, коли ми з дитиною виносили стіл, стілець та займались прямо там. Під пострілами, вибухами, бо розуміли, що це надовго. Хоча б так дитина відволікалась, тому що в зумі бачила своїх однокласників та вчительку. Вона маленька і не розуміла, чому її іграшки залишились вдома, чому нема школи та бальних танців”.

Влітку родина вже могла їсти те, що виросло на городі. Щастям було їсти полуницю, помідори, огірки. Була хоч якась видимість того, каже Катерина, що ми щось можемо. Сусіди, дізнаючись, що в сімʼї є дитина, приносили яєчка, черешню, кавуни. Влаштуватись на роботу не вийшло, в сусідньому селищі в лікарню не брали, тому що там не було місць, а потім туди попав снаряд.

“Навіть ходила на ферму, не зважаючи на те, що я лікарка. Але мені відповіли, що господарства автоматизовані, й там працюють тільки чоловіки, тож я навіть дояркою бути не змогла”, сміється жінка згадуючи. 

Для оформлення документів ВПО треба було їхати приблизно за 100 км у районний центр. Знову дорога полями, боялись, що по дорозі можуть бути обстріли. Дитина казала: “Мамочка, ти тільки не йди, я так боюсь, що ти не повернешся”. Ми почали думати, що робити далі, каже жінка, бо наша квартира у Харкові згоріла повністю з усім майном. Вирішили на літо ще залишитись у селі, а з осені їхати в Київ до родичів.

“У жовтні 2022 ми переїхали, а тут почалось те саме, що і в Харкові: обстріли, масовані, атаки, ракети, тобто все те, від чого ми тікали”, каже Катерина.

Важко було під час блекаутів, по 12 годин без світла, приготовлену їжу загортали у ковдри та сумки, щоб вона хоч якось зберігалась. Тут життя дорожче, тож жінка почала шукати роботу.

“У Харкові я працювала лікарем-гематологом, тут я сімейна лікарка. Дуже вдячна своїм роботодавцям, що увійшли в моє становище, бо в мене були з собою лише фонендоскоп і тонометр. Вони допомогли облаштувати робоче місце, хтось навіть приносив мені картоплю, помідори. Дуже вдячна своєму колективу в Києві”, ділиться жінка.

Сім’я продовжує жити у родичів та сподіваються, що зможуть повернутись додому: “Далеких планів ми не будуємо, думаю, як і всі, хто перемістився. Ми живемо сьогоднішнім днем. Насолоджуюсь, що в мене є робота, заробляю гроші для родини та ми можемо якось жити. Вдома потрібно відновлювати все, що згоріло, щоб повернутись до нормального життя”, каже Катерина.

Аліна Авраімова

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.